|
«З Афганістану звістка прилетіла –
Солдат загинув родом із Поділля…»
І знову в
Цвікловецькому НВК лунають вірші, звучать пісні, але цього разу сумні, та такі,
що ранять і серце ,і душу, і малих, і дорослих. Адже зібралися тут вчителі та
учні щоб пом’янути тих, хто поліг у гарячих пісках Афганістану, тих хто у свої
20 років віддав найдорожче, наймиліше – це життя. Не боялися вони, що загинуть,
не боялися, що повернуться інвалідами.
За 10 років
воєнно-політичної операції через «афганський синдром» пройшло 160375 чоловік,
які були призвані з України, з них 3360 – загинули, 80 – пропали безвісти, 3560
– стали інвалідами. На Кам’янеччину не повернулося 13 юнаків, серед них наш
односельчанин Киценький Олександр Олександрович та однокласник нашого директора
– Будняк Микола Павлович. 
Кожному із нас
наверталися сльози, у кожного був задумливий погляд, у душі щось пекло і
тремтіло. Особливо болючими були спогади – розповіді Ткачук Лариси Михайлівни.
Крізь біль і тугу вона пригадує ті дні коли, коли «Чорні тюльпани» привезли ще
зовсім юнаками Киценького О. О. та Будняка М. П. до рідної землі, до рідної
хати.
Затис руками хлопець рану,
А кров між пальцями біжить.
Мені вмирати рано, рано …
Я хочу жити, жити, жить…
З Афганістану звістка прилетіла –
Солдат загинув родом із Поділля.
Але герої не
вмирають. Вони завжди у строю. Мов світло далекої зірки, вони освітлюють нам
шлях, додають наснаги, вчать жити, долати труднощі і йти вперед. В ім’я щастя і
добра. А ми, повинні пам’ятати, вшановувати пам’ять хвилиною мовчання,
покладати квіти, пишатися ними.
Нехай земля їм
буде пухом. Вічна їм слава і пам’ять незабутня.
Ми вдячні нашим героям за те, що ми є, за мир і спокій у нашому
домі, що зветься Україна.
|
